З біографією в мене зовсім не по-людськи. Але, маєм то, що маєм.

Отже, нічого героїчного до цього часу наразі не витворив. З родини теж таких не пригадую, би хто брав Берлін, може, чи Бастилію; навіть злодія путнього між нас не знайшлося.

А народився я також не дуже доречно: при других совітах, у колгоспній сім’ї, та ще й у селі без сільради і електрики. Жах! Інший би завив від такої невдалої появи на світ. Але мене з перших же днів рятувало вроджене почуття гумору.
До нинішньої днини, на свій встид, я ще не розібрався із власним знаком Зодіаку: чи то я Лев, чи можливо вже став Раком – бо кажуть, що нове сузір’я появилося.

Чим далі – тим гірше. Двічі виганяли з комсомолу, ще два рази не приймали до партії, як “недостойного”. Коли ж, нарешті, став “достойним” – саму партію розігнали до холери.
Певно, від такого життя й потягнуло до лісу, точніше до Львівського лісотехнічного інституту, дипломом якого в теперішнім часі успішно накриваю молоко.

Село Камінне, де я народився, і з якого вже нікуди й не виберусь, географічно розташоване десь всередині Прикарпаття. Через це тяжко визначити: чи ми тут гуцули, чи бойки, чи які покутники. Тобто, і з породою в мене також не все ясно.

Про родину. Маю двох синів, цілком нормальних дітей - бо не пішли за  татовими стопами, навіть навпаки - списують мені всі пишучі засоби, від  чого немало страждає моя творчість, а відповідно - і вся національна  література. Моя дружина – професійна квітникарка, яка, хоч у творчості мене й не  підтримує, зате матеріально (наразі) утримує, та ще й забезпечує  найрізноманітнішими сюжетами. Ще маємо тету в Америці, котра з  захопленням сприймає мої гуморески, пише, ніби то є “дуже файно” і  щоразу переконує, що я “міг би навіть уже щось мудре писати”.

А визнання до мене теж прийшло несподівано. У чарівному містечку  Тлумачі, перед святом Андрея, куди я теж потрапив цілком випадково, на  їхньому традиційному фестивалі гумористів мені так і сказали: “Влодку,  не грай вар’ята. Ліси вже й без тебе порозкрадали і перенищили, йди  краще людей веселити - тобі се найліпше пасує”. Відтоді й веселю - як  умію: чи то пером, чи зі сцени, чи, як треба, то й без пера і поза  сценою – як вже виходить.

А попри всілякі-там звання і регалії: як  “поет-гуморист”, “письменник” чи, скажімо, “заслужений артист”, щиро  тішуся лише одним званням “Сміхованець” - чогось воно мені найбільше  любе і відчутно додає до справжньої людської ЩАСЛИВОСТИ.